Подвиг добровольців, сучасних захисників держави, вшановуємо сьогодні ми, його оцінить історія

10.03.2017 13:15:48
Подвиг добровольців, сучасних захисників держави, вшановуємо сьогодні ми, його оцінить історія

14 березня в Україні вперше встановлено День українського добровольця, ми будемо вшановувати тих, хто є прикладом та взірцем патріотизму, любові до України, небайдужості до її долі, незламності духу та активної життєвої позиції. 
До цього дня хочемо поділитися історіями про херсонських добровольців, які першими відгукнулися на заклик захистити рідну землю, першими стримували російську агресію.

Марчук Андрій, 1986 року, доброволець, м.Херсон.

Коли розпочалися події на Майдані, проживав в АР Крим, займався декоративними виробами й поїхав до м.Києва якраз коли  розпочиналися події на Майдані, де знайшов своїх знайомих, земляків. Був вражений їх сміливістю, боротьбою заради кращого життя в самостійній, незалежній державі! Приєднався до них.

Після закінчення Революції Гідності, його вже до Криму не пустили, Андрій приїхав з друзями до м.Херсона та невдовзі розпочалася агресія зі сторони Російської Федерації.

Осторонь Андрій вже не міг стояти та як справжній чоловік пішов боронити українські землі на Сході України від агресора не за повісткою військкомату, а за покликом душі і серця.

У квітні 2014 записався до добровольчого батальйону Національної гвардії, пройшло тренування та відправилися на передову під Слов’янськ Донецької області, де йшли запеклі бої, було дуже страшно!

Добровольці робили дуже об’ємну військову роботу, деякі взагалі не тримали зброї в руках, голі босі, без амуніцій тощо.

У добровольців горіли очі, піднесений бойовий настрій й на відміну від військових навіть сперечалися кому йти в бій. Проте головною як Андрія, так й інших добровольців-побратимів булла мета не допустити просування ворога далі материковою Україною й перш за все на свою рідну Херсонщину!

 

Намуйлик Віктор, доброволець,  учасник бойових дій, вчитель фізики і географії Миролюбівської ЗОШ Білозерського району виявив бажання добровільно взяти участь у бойових діях у зоні АТО, а нещодавно повернувся із фронту.

Мужній, зі слідом легкого поранення на обличчі, дуже скромний, тому про себе розповідає неохоче, а все про хлопців, про бойових товаришів. - Вікторе Миколайовичу, що змушує чоловіків добровільно іти на війну? - Скажу без пафосу, в першу чергу - це бажання захистити своїх рідних і близьких, свій дім, свою країну від тієї війни, яка вже відбувається і може прийти до кожного дому, якщо будемо малодушні і байдужі.

Згодом був направлений на перепідготовку до однієї з військових частин у Львів. Там здобув спеціальність мінометника і вже з цією військовою професією прибув у зону АТО на Луганщину. Згадав про зворушливі проводи бійців на бойові позиції, коли провести їх прийшли діти із дитячого садочка разом зі своїми вихователями і батьками. Маленька дівчинка подарувала власноруч зроблену з тканини ляльку-оберіг і сказала: «Нехай вона збереже Вас на війні». Дитяча лялечка весь час була у нагрудній кишені бійця і захищала його серце від кулі. Віктор Миколайович служив у мінометному розрахунку, постійного місця дислокації не мали. Бойове завдання полягало в прикритті 29-ий блокпост у районі Бахмутської траси. Траплялося різне: і мінометні обстріли, і танкові прориви. Але хлопці, з якими був в одному окопі, ніколи не ховалися за спинами, завжди були готові прикрити і підстрахувати. У мінометному розрахунку зібрались бійці різних національностей: українці, грузини, вірмени, татарин. З надзвичайною теплотою розповідає Віктор Миколайович про своїх побратимів. Його командир з позивним «Санта» - компетентний військовий, вимогливий до себе і своїх підлеглих. Для Віктора Миколайовича найближчим другом і помічником був Олежка. У мирному житті – вчитель, а потім перекладач з англійської і німецької мов. Пригадує Вітю з Волині – спокійного і врівноваженого хлопця. Кожен з них – особистість, кожним може пишатися країна. Віктор Миколайович мав позивні «фізик» і «кухар». Мене зацікавило, чому саме «кухар». Виявилося, що на фронті продуктів вистачало, але хотілося потішити хлопців чимось домашнім, смачненьким. От і готував їм у вільний час різні страви. Особливо смакував усім наш херсонський борщ. Готувати він уміє, адже перед відправкою на фронт пройшов підготовку у своєї дружини. Було навіть таке, що з помічником три тижні годували 52 бійців з батальйону. Потім у Києві випадково зустрів побратимів, для яких готував на передовій. Як він зворушливо розповідає про маленьких беззахисних створінь – двох кішечок, яких знайшов командир, коли повертався з наради! Хлопці дали тваринкам прихисток і навіть сперечалися, з ким киці спатимуть сьогодні.

Золотаревський Микола,  доброволець, с. Станіслава Білозерського району. Як справжній чоловік, завжди дотримував свого слова. Без гучних заяв про патріотизм і любов до України чоловік став на захист Батьківщини.

Маючи за плечима досвід строкової служби, Микола не став ховатися від військового обов’язку. «Якось ми спілкувалися з односельцями з приводу війни на Сході. Хтось бив себе у груди, висловлюючи готовність взяти до рук зброю і йти у бій. Хтось засуджував війну і керівництво країни. В результаті до армії потрапив той, хто мовчав. «Балакуни» ж роз’їхалися по заробітках…», - згадує він.

Медичну комісію пройшов дуже швидко, адже на запитання лікарів відповідав: «Скарг немає». Рибальські чоботи 41-річний чоловік змінив на військові. Потрапивши у незвичні умови, захисники пристосовувалися жити в окопах, спати під відкритим небом, обходитися без достатньої кількості води, власноруч куховарити. Остання справа добре вдавалася Миколі Золотаревському. Коронною стравою станіславця була картопля з тушонкою на багатті. Взагалі, на продовольче забезпечення з боку держави захисник не нарікає. Після навчання у «Десні» на Чернігівщині зенітник потрапив до Кіровоградського батальйону територіальної оборони. Микола отримав позивний «Золотий». Спочатку взвод, де він служив, розташовувався на Луганщині біля кордону з Росією, а в жовтні 2014 року потрапив у справжнє пекло війни поблизу Горлівки. «Через рясний мінометний обстріл ми навіть заїхати на позиції не могли, здавалося, що це відбувається не з нами. У критичні моменти я намагався підбадьорювати товаришів жартами, хоч звісно і самому було не по собі», - розповідає станіславець. Не до жартів було лише тоді, коли втрачали товаришів. З Миколиної роти четверо солдат загинуло, ще стільки ж отримало поранення, один потрапив у полон. Дякувати Богу, він повернувся звідти живим, хоча й з роздробленими кулями колінами. На очах полоненого застрелили 27-річного побратима… В очі смерті зазирнув і сам Микола. 21 січня на блокпості біля Горлівки разом з двома товаришами він отримав осколкові поранення обох ніг. Вояки обладнували укріплення, наповнювали жужелицею мішки. В одну мить всіх трьох наче підкосило ударною хвилею. На відміну від товаришів, Микола отримав більш серйозне поранення. Осколки пронизали обидві його ноги. Поранених відправили на лікування до Харкова, але виймати осколки з тіла лікарі не взялися, адже це непроста і небезпечна процедура. Пізніше з’ясувалося, що в ногах у Миколи, окрім інших, глибоко встряли два осколки у 5 і 24 міліметри! Один з них опинився біля нерва. Саме це спричинило серйозні проблеми зі здоров’ям чоловіка. Спершу Микола навіть спати не міг, стоячи дивився вночі телевізор. Проте, аби довести свою обмежену працездатність, захисник майже рік збирав різноманітні папери. Врешті-решт йому призначили третю групу інвалідності. Хоча зовні не скажеш, що у Миколи існують якісь проблеми зі здоров’ям. Вдома на главу сімейства з нетерпінням чекали кохана дружина Валентина, донька Ірина і маленький онук Артем. Можна лише уявити, скільки довелося пережити їм за час служби Миколи, але головне, що сьогодні родина разом. Війна не змінила Миколу Золотаревського. Він як і раніше завжди готовий відповідати за свої слова, а також переконаний, що зброя – не кращий помічник у вирішенні конфліктів, адже немає нічого дорожчого за людське життя… На війні проявляються усі людські чесноти і недоліки характеру, а також справжня чоловіча дружба. Разом з прагненням повернутися додому, вона допомагає воякам витримати психологічне навантаження. Справжніх друзів на війні знайшов і Микола Золотаревський.

 

Чос Валерій, доброволець, с. Токарівка Білозерського району.

На захист рідної країни він став не вагаючись.

Маючи за плечима службу в Афганістані, чоловік добре розумів потребу українського війська у досвідчених спеціалістах. До армії Валерій потрапив під час першої хвилі мобілізації. Після навчання у «Широкому Лані» на Миколаївщині у складі 28-ої об’єднаної гвардійської мобільної бригади рядовий ніс службу на другій лінії оборони. У зоні АТО знаходився з липня 2014-го до серпня 2015-го. Токарівець швидко пристосувався до польових умов життя. Як і більшість інших учасників АТО, Валерій розповідає про величезну допомогу волонтерів. На війні захисник не лише загартовувався морально і фізично, а й знайшов справжніх друзів. Разом з товаришами не раз потрапляв під рясні мінометні обстріли, а у травні 2015-го біля Мар’їнки «впіймав» перший осколок у голову. Та оскільки той встряв неглибоко, медики змогли його витягти. Через два дні ситуація повторилася. Цього разу осколок потрапив у лопатку, проте й він не спричинив великої шкоди солдату. Але на цьому травми Валерія не закінчилися. Під час чергової розвідувальної операції афганець випадково потрапив у водяний колодязь і зламав праву ногу. Зміцнивши здоров’я у лікарні та вдома, «атошник» знову повертається у пекло війни. 21 серпня, за два тижні до демобілізації, у Мар’їнці він отримує серйозне поранення. Осколок потрапляє захиснику в ніс і застряє у другому шийному хребці. «Пам’ятаю лише удар, провал у темряву і як прийшов до тями у лікарні», - згадує Валерій. Після поранення токарівець три доби був без свідомості. Про те, що з чоловіком сталася біда, дружина Людмила дізналася з телевізійних новин. Разом з донькою, маленькою онукою і родиною чоловікового брата вони приїхали провідати Валерія до Дніпра. До тями захисник прийшов на День незалежності України. З того часу для родини це подвійне свято. Валерій Чос має солідний трудовий стаж, адже працювати пішов відразу після строкової служби. Спочатку був автослюсарем у Дар’ївській автоколоні, потім зварювальником у радгоспі «Світанок», згодом працював у Херсонському дорожньо-транспортному господарстві, останнє місце роботи - підприємство з виготовлення земснарядів. Сьогодні ж повернутися до повноцінної трудової діяльності захисник не може. Сильним болем чоловікові дошкуляє осколок, який лікарі побоялися чіпати. Безробітний на даний момент Валерій знаходиться на обліку в службі зайнятості та проходить медкомісію для оформлення інвалідності. На питання, чи готовий знову взяти до рук збою у разі необхідності, токарівець відповідає стверджувально. «Я пішов на війну заради своєї сім’ї, аби моя родина могла спати спокійно, і якщо виникне реальна загроза, ховатись не стану. Взагалі, я думав про контрактну службу, але мабуть моя дірява шия не витримає важкого солдатського шолому», - жартує захисник.

 

Шпилєвий Олександр,  1991 року,  доброволець,  с. Музиківка, Білозерського району.

Молодим і здоровим пішов до лав Української армії. Доля приберегла для нього чимало випробувань.

Вже 30 травня 2016 року Олександр став на захист кордонів нашої держави. Сашко потрапив до військової частини у Кіровограді у полк спеціального призначення, тут і проходив спеціальний вишкіл.

Наприкінці червня їхню частину направляють до Краматорська, у самий вир війни. Хлопці, повні юнацьких уявлень, навіть не підозрювали, в яке пекло потрапили. Спочатку спецпризначенцям давали різні завдання: супроводжувати колони техніки, патрулювати місто та військовий аеродром. Потім почалася стрілянина і з’явилися перші загиблі.

У кінці червня, коли їхній батальйон супроводжував колону військової техніки, у БТР Олександра і його товаришів влучила граната. Бойова машина перевернулася від вибухової хвилі і наш герой отримав контузію.

Після одужання повернувся у стрій. Командування частини отримало повідомлення: бойовиками у Горлівці планується ракетно-мінометний обстріл. Перед особовим складом було поставлене завдання евакуювати дітей із місцевого дитячого будинку. Три розвідувальні групи прибули на об’єкт. Малюки до 6 років були налякані, не розуміли, що відбувається. Близько двадцяти дітей та вихователів перевезли в безпечне місце. Через декілька годин після евакуації терористи розпочали обстріл і на місці дитячого будинку залишилися лише руїни. Далі - наступне завдання. Усі засоби масової інформації гули від новини: у районі міста Торез збито «Boeinq 777» авіакомпанії Malaysia Airlines. Разом із 95-ою аеромобільною бригадою полк спецпризначенців пішов на охорону того, що залишилося від літака. Це було нелегко. Почався потужний обстріл бойовиків. На жаль, наші хлопці зазнали поразки і їх відізвали назад до військових частин. Боротьба за Савур-Могилу виявилася однією із найбільш запеклих битв на Донбасі. Курган, який уже привертав до себе увагу ворогів у 40-і роки, у 2014 знову виявився ключовою позицією успіху або невдачі конфлікту. Бій став одним із переломних моментів у житті Олександра, саме там він втратив багатьох своїх побратимів, а все тому, що був наказ не давати відсіч. Хлопці сиділи під шквальним вогнем куль, гранат, мін, градів. Усе, що вони могли – героїчно відбивати атаки противника і утримувати висоту. Не встигли військовослужбовці оговтатися від попереднього бою, як вночі 27 серпня їх підняли по тривозі. Це було звичайною справою, але дещо занепокоїло хлопців, їм видали занадто багато боєприпасів… У районі Іловайська сепаратисти взяли в оточення добровольчі батальйони «Донбас», «Херсон», «Миротворець». І ось нове завдання – вивести батальйони з оточення. В операції взяла участь краща перша штурмова рота. З міста Краматорська до Іловайська летіли на трьох гелікоптерах. У районі Докучаєвська один підбили вороги. Завдяки 51-ій механізованій бригаді, яка знаходилася неподалік, військові отримали підкріплення. Дорога була тяжка, постійні обстріли. І лише ближче до ночі 28 серпня все ніби стихло, силовики перемістили свою техніку на соняшникове поле, та спокій тривав недовго. На світанку серед загадкової тиші стало чутно гудіння безпілотника. Це могло означати одне – їх виявили. І знову бій, багато поранених, але атаку змогли відбити. Колона прямувала далі до села Новокатеринівка, де наших бійців чекала засідка. Сепаратисти зайняли зручні позиції на териконах, а українські військовослужбовці потрапили під пересічний обстріл. Спочатку підбили перший танк, заблокувавши дорогу іншій техніці, далі - другий, який знаходився у кінці колони і перекривав дорогу назад. Солдати опинилися в повному оточенні, як у мишоловці. Усе нагадувало пекло, важко було припустити, що це відбувається насправді, бо було подібне до голлівудського фільму жахів. У жорстокому бою полягло багато українців. Олександр, даючи відсіч ворогові, отримав поранення в ногу. Далі вибухом був збитий «Урал», де знаходився наш земляк. Враз усе задзвеніло, почала текти кров із вух, очей, рота, все почорніло і Сашко втратив свідомість. Почав приходити до тями і знову постріли, куля влучила під серце і легені, почав задихатися і втратив свідомість. Коли отямився, зрозумів, що товариш перетяг його до кущів, чим і врятував життя. Кулі застрягли у бронежилеті. Пішов живильний дощ.

З усієї штурмової роти 80 відсотків солдат було поранено, близько 100 хлопців загинуло. Усе було наче в тумані. Заступник командира віддав наказ тим, хто може пересуватися, відступати. Таких виявилося лише дванадцять. Близько доби блукали лісами та полями. Зайшли до села Тельманово. Там зустріли старенького діда, який зі страху почав благати, щоб не вбивали. Саме він показав коротку дорогу до Докучаєвська. У бронежилеті та повному спорядженні Сашко разом із побратимами перепливли річку та знайшли місце дислокації 51-ої бригади. Тяжко поранений, виснажений, прийшов до тями у польовому госпіталі і не відразу зрозумів, де він. Якусь мить думав, що вмер.

А далі були госпіталі у Дніпропетровську, Одесі. Звідти повернувся додому, у рідну Музиківку. Його війна закінчилася, але часто і у сні, і наяву він там. Ось така історія справжнього чоловіка і нашого Героя.

 

Про тих, кого немає….

Шульц Михайло, 1982 року, доброволець, м.Херсон. Молодший сержант, командир танка першої танкової бригади. 25 січня 2015 року загинув у бою поблизу смт Оленівка Донецької області, де підрозділи ЗСУ проводили розвідку боєм. При десантуванні з підбитого танка потрапив під вогонь кулемета.

Він був невиправним романтиком, мріяв побудувати яхту. Не встиг закінчити, почалася війна. Батьки просили його не поспішати відправлятися на передову. Але 33-річний чоловік прийняв остаточне рішення і попросився у самісіньке пекло, зону безпосередніх бойових дій.

Михайло прожив недовге, але цікаве і змістовне життя, тому що немає більшої ваги, як душу свою покласти за друзів своїх, за землю свою!

        

Пономаренко Юрій, 1983 року, доброволець, с.Таврійське Білозерського району. Після школи навчався у технікумі, потім була служба в армії.

У зоні АТО воював мало не з самого початку бойових з 2014 року, у 43-му добровольчому батальйоні «Патріот». Його ніколи не залишала думка: «Я тут, аби біда обійшла рідну землю». Витримка, сила духу сержанта Юрія Пономаренка вражали. Справжній чоловік, мужній захисник, гордість родини і країни. Найбільшим стимулом для Юрія було бажання будь-якою ціною захистити батьків, кохану, сестричку, врятувати рідну землю від ворожого нашестя. Він ніколи не сумнівався, що зовсім скоро мир повернеться на українську землю, а подвиги бойових побратимів навіки залишаться у пам’яті народу. Рятуючи жителів Новгородська під час обстрілу, він разом з трьома товаришами отримав численні осколкові поранення. Після лікування поступово адаптувався до мирного життя, насолоджувався спілкуванням з коханою, рідними, друзями, будував плани на майбутнє. Але не залишала думка про повернення на службу. У листопаді 2016 року він перевівся на контрактну службу, проходив перепідготовку у Житомирі, був сержантом 79-ої аеромобільної бригади Збройних Сил України. Страшна звістка про трагічну загибель Юрія вразила усю громаду. 27 лютого 2017 році відбулося прощання з 33-річним Героєм!

 



Корисні посилання