Село Білогірка

У ході російського вторгнення в Україну село Білогірка стало одним із важливих рубежів оборони на правобережжі Херсонщини. Влітку 2022 року в районі населеного пункту тривали запеклі бої між підрозділами Збройних Сил України та військами російських окупантів.

17 березня 2022 року Білогірка була захоплена російськими окупантами. Поруч з селом проходила лінія фронту між військами рф і ЗСУ. В декількох метрах від села російськи загарбники спорудили окопи, закріпившись на високому березі річки Інгулець, маючи тактичну та стратегічну перевагу.

Село Білогірка опинилось на лінії вогню, було зруйновано, всі мешканці покинули цей населений пункт, шукаючи прихисток у більш безпечних регіонах.

Під час запеклих боїв, воїни ЗСУ не шкодували свої життя, щоб звільнити українську землю від російських окупантів.

22 липня 2022 року біля села загинув капітан десантно-штурмового підрозділу ЗСУ Дмитро Іванович Сержан, 1974 р.н., інженер-будівельник, викладач, науковець. Лицар орденів «Богдана Хмельницького» ІІ та ІІІ ступенів.

25 липня 2022 року біля села загинув лейтенант десантно-штурмового підрозділу ЗСУ Ігор Володимирович Дроздов 1981 р.н. , м. Житомир,  позивний «Дрозд», бакалавр Державного університету «Житомирська політехніка». Лицар ордена «Богдана Хмельницького» III ступеня.

23 серпня 2022 року, під час танкового та артилерійського обстрілу загинув військовослужбовець ЗСУ Паленичка Владислав Васильович 1998 р.н., с. Тухля, Львівська область. Закінчив Національний університет «Львівська політехніка». Лицар ордена «Богдана Хмельницького» (посмертно).

10 вересня 2022 року, після тяжких боїв, бійці ЗСУ прорвали фронт та повернули під контроль України село Білогірку.

12 вересня 2022 року Генштаб ЗСУ повідомив про остаточне звільнення села Білогірка Великоолександрівської селищної громади Херсонської області від російських окупантів.Унаслідок бойових дій село зазнало значних руйнувань: знищено близько 98 відсотків житлових будівель. Після деокупації громада, за підтримки волонтерів та благодійних організацій, розпочала відбудову житла та відновлення об’єктів інфраструктури.

Свідчення Бикової Ольги Володимирівни, 
село Білогірка, Херсонська область

До війни ми займалися фермерським господарством. За час окупації все було знищене або вкрадене: комбайни, трактори, причепи. Худобу майже всю перебили. Окупанти ходили по дворах зі зброєю, автомати постійно були на взводі. Вимагали: «Дайте барана». По коровах стріляли навмисно — тварини гинули просто на очах.

Жили в постійному страху. Я три місяці проплакала в окупації. Виживали завдяки консервації, яйцям і одній корові, яку ховали в сараї. Це було не життя, а виживання.

У червні ми вже не могли більше залишатися. На свій страх і ризик почали шукати можливість виїхати. Зібралося сім машин, їхали полями. Нам дали лише пів години на збори. Щойно виїхали — по нас почали бити касетними боєприпасами. Попри це, всі вижили. Ми проїхали понад тисячу кілометрів, не знаючи, куди їдемо — аби тільки було тихо. Через Василівку, зруйновані мости, з Божою допомогою вибралися. Нас прийняли люди в Кіровоградській області.

Після звільнення Білогірки ми повернулися додому в листопаді — 22 числа. Те, що побачили, важко описати словами: села майже не було. Все зруйноване, спалене. Нашого будинку фактично не існувало — нічого не залишилося. Нам казали не повертатися, але ми вирішили: якщо тут жили — будемо жити й далі.

Відбудову почали з нуля — буквально з двору.

Ми втратили все, що мали. Але залишилися живі. І попри все — повернулися додому та намагаємося жити далі.

Свідчення Іващенко Ірини,
село Білогірка, Херсонська область

Окупанти зайшли до села в середині березня. Над селом низько літали вертольоти — більше двадцяти. Увечері вони почали масово заїжджати й заселятися в хатах і підвалах.У нас двоє дітей. Ми одразу пішли в погріб. Три місяці жили фактично під землею. Молодший син майже не бачив світла.

Обстріли були постійні.

Під час одного з обстрілів батька контузило, маму тяжко поранило осколками в голову й ноги. Я сама витягувала осколки, навіть магнітом.

По худобі стріляли навмисно — корови гинули на полях і біля водопою. Нас змушували підпалювати тіла.

Виїжджали в червні. Дали 10 хвилин на збори. Танки стояли просто навпроти села. Але нас пропустили.

Коли повернулися після деокупації, нам дали тимчасові будиночки. Потроху відновлюємося.

Дитина каже: «Мамо, я вдома. Тут не страшно».

Свідчення Крайчинської Галини Іванівни,
село Білогірка, Херсонська область

Російські війська зайшли в Білогірку 17 березня. Наше село дуже маленьке —

близько 30 хат. Вони повністю відрізали нас: ні виїзду, ні в’їзду, ні зв’язку.

Вісім людей з родини ховалися в погребі. Окупанти заходили у двори без дозволу, з автоматами. Забирали курей, вимагали худобу, погрожували розстрілом.

Окупанти почали стріляти по худобі. Корови гинули просто на дорогах. Страждали всі: тварини, собаки, люди.25 травня мене поранило. В тілі залишилися осколки — вони залишаться там назавжди.

У червні нам дозволили виїхати. Дали лише 10 хвилин на збори. Ми залишили дім, господарство, тварин.

Після звільнення Білогірки повернулися, але повертатися було нікуди. Наш будинок повністю зруйнований, двір — суцільна гора каміння.

Мені видали сертифікат на компенсацію зруйнованого житла.

Свідчення Павлій Катерини Вікторівни, 
село Білогірка, Херсонська область

Окупанти зайшли до нашого села в березні. Їх було дуже багато — тоді здавалося, що це кінець світу. Поселялися в порожніх хатах, у посадках. Було страшно навіть говорити про це.

У мене двоє дітей. Спочатку я ховала їх удома, але після перших обстрілів стало зрозуміло, що залишатися не можна. Наш погріб був поганий, тому ми облаштувалися в погребі у друзів. Їхнього будинку зараз уже немає — його розбили. Ми сиділи в підвалі й сподівалися, що окупація швидко закінчиться.

Спершу ще можна було перебігати до хати й поратися по господарству. У селі було багато худоби. Але з часом обстріли посилилися. Окупанти приходили до нас, підозрювали, що ми здаємо позиції. Світла не було. Коли почалося справжнє пекло й усе господарство почали бомбити, ми були змушені випустити худобу — доглядати за нею стало неможливо.

Ми виїхали, коли наше господарство повністю розбили. На подвір’ї ми знайшли теличку — живу, але без ноги й без ока. У вересні ми з дітьми повернулися додому назавжди.

Ми оформили документи на відновлення, але старий будинок був зовсім непридатний, тому вирішили не відновлювати, а будувати з нуля.

Свідчення Павлішина Анатолія, 
село Білогірка, Херсонська область

Під час обстрілу мене контузило, а Галину(дружину) поранило. У мене місяць не було нормального слуху — так сильно вибухнуло поруч.

Окупанти ходили по городах, виглядали, як ховрахи. Кричали, залякували. Машину в нас хотіли забрати — вже зняли колеса, спустили шини. Якби не це, забрали б повністю. Дехто просив пройти через двір, а дехто поводився нахабно, з погрозами. Один із них прямо казав: або віддавайте все, або розстріляю.

Коли почалася справжня передова, село фактично розрізало навпіл: з одного боку стояли окупанти, з іншого — наші. Обстріли були страшні. Авіабомби падали так, що підвали засипало повністю. Людей рятували саме погреби — солдати й зараз кажуть, що вони нас врятували.

Головне — що їх вигнали. Не з першого разу, але вигнали. І це найважливіше.